К Е Ф І Р

Умова задачі.
Двоє хворих студентів з першими ознаками застуди/грипу/чорт його зна чого приходять до студентської лікарні у час, коли вся країна охоплена чи то панікою, чи то грипом. беруть, як завжди, картки, прямують до свого терапевта, стають у чергу.

з кабінету поквапом виходять пацієнти, черга чхає і кашляє. Коли доходить діло до наших персонажів, терапевт - пооважний дядько - повідомляє, що всім, хто захворів і хоче лікуватися, треба піти в інший кабінет, у 22, бо тут тільки ставлять печаті для медсправок.
Наша двійця переміщається в іншу чергу, біля 22 кабінету, яка не тльки чхає й кашляє, але і температурить.
За півгодини з 22 кабінету не вийшло жодне хворе тіло.
 Але дивна штука: мимохідь пробігаюча медсестра дьорнула двері - там закрито. десяток пар почервонілих засьозившихся очей швидко почали набирати форму сідідиска.
Найостанніші і найзухваліші із черги вирушили на допит до реєстратури, де, вдосталь покахикавши, щоб звернути увагу, вони отримали цікаву відповідь:"Так, ваш терапевт завіряє медичне обстеження он тих студентів, а прийом хворих - у 22гому, але лікар на прийомі не сидить".

Лікар на прийомі не сидить?
Не сидить. А ви що хотіли, щоб сидів???

Питання. Що мають на увазі ЗМІ та всі круті медики, коли кажуть, що загострення грипу і всякої іншої незрозумілої хворі - це через невчасне звернення до лікарів та "банальне" самолікування? 

"не плач, мала" 

цікаво, чи хтось уже відкрив "закон-навпаки"?)) чим більше ти відвертаєшся від неприємних людей, тим більше вони набиваються до тебе в друзі. чим більше ти не хочеш щось робити, тим цікавіше це заняття потім виявляється. чим складнішою видається ціль, тим легше її досягти. чекаєш полегкості, а приходить тяжке виношування ідей.  дивно...
ха. у всіх понеділки, а у нас вихідний!))))

- Котра година, мала?
- Він уже поїхав.
- І ти не ревеш?
- Ну я ж велика дівчинка!
- Виросла за тиждень?!

І треба ж мені було переконати свого наукового керівника, що шукати оказіоналізми для диплому найкраще в публіцистичноу силі! Перспектива днями читати газети та журнали видавалась мені, щоправда, кращою од торохтіння над поезією. Не тому, звичайно, що поезія гірша за пресу, але тому, що вірші – для душі, насильно їх не почитаєш. А репортажі і замітки з малюнками і фотографіями «в тему» можна і в метро переглядати. Хто ж тоді думав, що знайти українську газету в моєму місті рівносильно пошукові цвіту папороті в Купальську ніч. Всі центральні видання у російськомовному варіанті! На запитання «А що у вас є українською?» лоточниця-продавщиця розводить руками (хоча, видно, чухаються руки покрутити пальчиком біля скронь) із запитанням у відповідь: «А зачєм вам?».
Авжеж, зачєм?
За всеньке літо ця ситуація мене так гарненько дістала, що, отримавши інтернет-запрошення на акцію «Розмалюймо серця», я могла тільки ще більше пройнятися сумом і зневірою. Виявляється, цю акцію розпочали одного разу в Херсоні троє хлопців з Сум. Далі – Тернопіль (а там чудова українська преса!), а тепер – наш край плюс ще сім міст. Варто зазначити, що з одним з найактивніших організаторів такого дійства ти вчишся на факультеті. Це непосидюче створіння звати Даша Шубіна. Ця п’ятикурсниця долучена і до Спілки ініціативної молоді, і є оранізатором мистецького об’єднання «Спокуса говорити».
«Розмалюймо серця» - своєрідний виклик для Кривого Рогу. Банда (у найкращому сенсі слова) патріотичної молоді дістала зі своїх шухляд сині і жовті фарби, накупила стрічок і пропагувала всіх відпочиваючих у парку вшанувати національні кольори України. Простіше кажучи, дітлахам та дорослим малювали на щічках-ручках жовто-блакитні смайлики і прив’язувати до зап’ясть і портфелів стрічки. Весела забавка для малих, прикольна штука для більших і дещо несподівано для дорослих. І знаєте що? Вийшло! У місті, де фактично неможливо купити український «День», дітлахи ставали у чергу, щоб отримати символічну квіточку. Ну, не все так рожево і класно, звичайно, бо тільки молоді матусі не відтягували дитят від пензликів, і замість 76 чоловік, які погодились в неті прийти, було 12 ентузіастів. Тим не менш, висновок напрошується сам собою: тулять і друшляють товстенькі продавщиці преси, коли не хочуть замовляти бодай пару примірників україномовних видань!

поїзд о дев"ятій. безсоння за визначенням, а зранку - обійми, за розкладом.
в образі дівчини з гітарою з якоїсь старої пісні всього на ніч. смуток орендував моє серце на рік. з право продовжити контрати.

і всі казали: так просто.
і всі казали: так треба.
в один голос: на краще.
"розлука тільки пришвидшу нову зустріч". Аякже. "перевірка стосунків". Ха! "все буде добре". та буде. куди ж діватись. Чекання вбиває. це тільки початок, а далі?!
Казино. Або все, або нічого. Тільки визначитись: ставити на червоне чи на чорне.

"писати листи і не відправляти.
придумувати слова і не вимовити їх.
закривати очі, але не спати.
і думати, думати"

Поїзд Чернівці-Львів запізнився на півгодини, тому пасажири з численними клунками та емоціями проводжаючих мусили швиденько втовплюватися у вагони. Сіли на свої місця, але раптом підійшла парочка на сусідню «боковушку», де одне місце було зайняте пишною дамою. Хлопець, мало схожий на джентльмена, одразу ж зайняв своє кревне місце, а дівчина плюхнулась у протилежному «купе», як це роблять у поїзді, коли хочуть пограти в карти. Все було б нічого, але місце це належало якраз іншому парубку, власне, криворіжцю, який проґавив початок поїздки і, по сумісництву, зав’язку міні-конфлікту, допомагаючи одній пані забекерити валізу на третю полицю. Повернувшись в своє купе, хлопчина знітився, але мовчки примостився навпроти. Це було смішно: з самого краєчку сидів, скуйовдившись і зігнувшись, двохметровий хлопець, далі його мати, поруч пані, а біля вікна – вільно розклалася її сумка.
- Перепрошую, там хтось…
- Там сидить хлопчик, - суворо перервала прохання дама в окулярах.
- Пробачте, але ви б не могли трохи… хлопцеві ніде…
- Там сидить хлопчик! – повторила глухо дама і тицьнула пальцем нагору: там, на другій полиці, сумирно лежало пухкеньке хлоп’я років одинадцяти.
- Ви що, не вмієте рахувати?! Та ж ви тут четвертий! – вигукнув нервово до «зайвого хлопця» чоловік, що сидів біля вікна.
- Його місце тут, - втрутилася я, натякаючи на дівчину. – У вас який білет?
«Четвертий» почервонів і щось пробурчав, видно, йому не до вподоби був цей сир-бор. Дівчина знітилась ще більше і ламаною мовою пояснила, що на її місці сидить онта мадам. «Онта мадам» теж виявилась не з простих: тут місця недійсні, бо вагон загальний, а що пишуть в білеті – фігня, і взагалі вона звідси не встане.
Проблему вирішив наречений, який тепер уже по-джентельменськи вирішив казус, взявши кохану на руки. Так вони і проїхали кілька годин, тулячись один до одного, посміхаючись та перешіптуючись, але, здається, це їм не дуже заважало. Малий теж всю дорогу дригав ногами нагорі, і тільки іноді стара пані вставала, щоб витерти йому носа чи запропонувати цукерку. За пана біля вікна я переживала найбільше, бо він зі своїм палким бажанням продемонструвати чистої води пофігізм до всіх мав ризик скрутити шию, не відводячи погляд від вікна і тільки зрідка косився на мій журнал. Час від часу у кожного пілінькала мобілка і з коротеньких розмов можна було дізнатися, хто звідки і куди їде. Подальші подорожі чекали тільки на нас і ту парочку, всі ж інші приїхали додому.
Пам"ятаю, наш викладач з англійської не раз приповідав: не за кордоном ви представляєте свою країну, а тут, вдома.

літо - великий кольоровий льодяник, що довго смокчеться і не тане у роті)) так, принаймні, завжди здається, кли починається свобода.

У когось день журналіста, а у мене іспит з ІУЛ. Стус, Симоненко, Калинець. Страшні долі, прекрасні вірші. Дивно, що хтось із наших ще не доліз до устромленої в вікно зорі чи не встиг прочитати лекцію про палімпсести. На Бога, які ж ми філологи??? Які вчителі??
А по обіді - міні-тусовка зі справжніми перомайстрами. Дорогою - інші лекції, лекції голови Спілки.
- ...Це ж неможливо, неможливо, у них там всім керують юнці, та вони ж не знають, як це будувалось, вони ж не знають, хто то все будував! а на тому місці був профілакторій! Профілакторій для журналістів! Безкоштовний ще й до того! Кисневі коктейлі, масажі, уколи, а звідти - прямо на роботу, а з роботи - знов туди, на відпочинок. А зараз що? Капіталізм. Ех, було, було, все було у наші часи: профілакторії, санаторії, табори дитячі...
- ...концтабори...
- ?! Володя, Володя, ти чув, що їх там в тому інституті вчать?!

сьогодні уві сні клеїла шпалери зеленого кольору. як весна. як очі моєї кішки, коли вона була іще кошеням. прокинувшсь, я не могла пригадати свого сну, але коли, занудьгувавши на лекції, відвела очі від клітинно-аркушної нудоти, то побачила маленьке листенятко, що обережно стукало у вікно сірої аудиторії. воно було такого ж ніжного кольору, як і шпалери.
-Cocounut? - питався інтелектуально фотокор, - Що воно, у біса, означає?
- Кокосове небо.
- А... Так... там - ванільне, тут - кокосове. Алегорія?..
Можливо. Можливо, все на світі алегорія, і сни, і дійсність також.

If you can keep your head...

думки знову не логічняться. тре писати статтю про моїх оказіональних свинок по-науковому, по-прохвесорськи. тре писати про лимони і лимонади, про сутдентів і спортсменів, тре писати шпори на деки, треба, треба.

If you can keep your head...

ну що ми можемо сказати цьому світові? він постійно говорить до нас. говорить з екранів, з навушників, цвіріньканням горобця на підвіконні, нявканням кицьок у березні, тужним дощем і ледь помітною веселкою над сусіднім будинком. треба бути клітиною цього організму, щоб зрозуміти таємний меседж цього монологу.
важко. а думки знову не логічняться.
/тримай голову високо/

іноді ми потрапляєм у дурні та безглузді ситуації. але ж це комусь потрібно?

чи згадає мене моя улюблена третя парта від вікна, якщо раптом мене виженуть з універу?

світ не зводиться до кольору диплома. а до чого зводиться студентське життя?

дражнити преподів і час від часу нариватися на проблеми - це зло? ну де тоді справедливість. і де ті, що створили еталон бунтівника в фігурі студента?

все заплуталось, як в лапах маленького кошеняти плутаютьсся сірі нитки з великого клубочка. проблеми, проблеми. але точно знаю, що після них буде щоь ще крутіше, більш потужне, щонайпозитивніше, бомбовіше, ніж можна собі уявити. ммм... а що ж робити зараз?

Не будіть в мені тушканчика)) Останній день практики. Залишалось тільки напитись і випасти в осад, але нам дали перевіряти зошити. Багато зошитів.60 композішнс з української літератури.

Виявляється,

людину роблять жалюгідною гроші.
Ті, хто мають юагато грошей, ті мають багато Бога. Або ж вони самі боги.
Багаті люди - це не просто багатії, вони колекціонери.
Гроші потрібні людям як кисень.
Хто може відмовитись від легких грошей? ніхто.

Отже, висновок: спокуса Герасима Калитки - синдром кожного з моїх учнів, окрім тих, хто списував твори з підручника/нета чи з диво-книжки "1000учнівських творів". Дарма вигадали такі книжки. Насправді важливо писати свої думки. це як самозвіт. Дитина змушує себе замислитись: а яку позицію приймаю я? І поки вони ще не навчиличь лукавити, пишуть відверто: гроші, це, звісно, зло неабияке, але я б не відмовився від безбідного життя, від ста тисяч, які можна купити за 5 ( а то і за 3). Це, звісно, погано, але, на жаль, в нашому світі можна купити все: і любов, і дружбу, і авторитет, а головне - владу.

Бідні діти.

Можна обклеїти деканат нашими звітами і всякими бамажками з практики, але не можна з них взяти нічого путнього. Ці маленькі драктони - репродукції нас самих у недалекім минулім з"їдають кожну хвилю тиші.

Учитель, прагнучи кар"єри,
Долає звукові бар"єри:)))

Всю ніч кавувати і писати звіти. Мріяти обклеїти ними деканат. А так кортить друкувати студентську газетку! А так кортить оформлювати ті нещасні 8 сторінок! Обговорювати, сперечатися, пити каву і далі добирати найвлучніші думки. шукати в повітрі ідеї. Знаходити. Мріяти. Усміхатись...

Виявляється, каву я люблю не за смак. Мабуть, я б взагалі її не любила... Необхідність не спати. Ранкова прогулянка в універ – не спати, не спати! Пізні творчі пошуки – не спати, шукати! Завтра ж знов на 7:30, не спати, вставати… Нарешті, канікули. Я й забула, що таке чай з липою, з м’ятою, з полуничним варенням. В зимову пору, коли сніг на дахах і на шапках, гарячий чай і домашній клопіт – маленька приємність січневого калейдоскопу. Канікули – маленька зупинка і ми на цій зупинці теж маленькі. Ніколи так по-філософському не ставилась до них.
А тепер лірично згадую ті вільні дні. І зимову пору зі сніжними шапками.
Поспішаючи, ти не можеш виглядати гідно. це хтось із класиків придумав. Ні, таки не можеш. Якби можна було дозволити собі повільний-повільний крок, як у моєї однокурсниці, між кроками якої можна рахувати до десяти, можна було б крокувати на ходулях, не те що на підборах. і виглядати на всі сто. Ритм життя, о цей ритм життя… Без нього нудно, з ним - метушливо. Цілковита бігова доріжка.

Чим коротшає час до повернення на пари в трясину теоретично-запедагогічнених предметів, тим більше хочеться покинути винайдену Яном-Амосом на біду систему класно-урочного катування під негучною назвою «школа». Власне, діти як діти. Ми теж такі були:

перекидувалися записками, коли було що сказати. Як правило це не могло почекати перерви, і долаючи ризик бути зупиненим на півдорозі до адресата, було в сотню раз важливішим за всі на світі теореми і правила орфографії. «Артем, ти зі мною дружиш?»;

проносили в портфелях на урок кота/хом’яка/цуценя, щоб бідне звірятко не сумувало вдома, хоча і здогадувалися, що цей факт буде сприйматися директором школи і класним керівником як терористичний акт по зриву уроків;

плювалися папірцями через самі_знаєте_що. Так значно веселіше проходять усі уроки, а перерви – і поготів! Спочатку знаряддям для таких забав були звичайні ручки. Вчора шабашний Даня притащив цілий склад трубочок для соків та коктейлів. А нині хтось приніс обрізки пластикових труб;

відсилали валентинки на свято всіх закоханих: хіміку – від колбочки, англічанці – від хіміка, історичці – від Богдана Хмельницького…

Це природно, бо саме з таких жвавих дітлахів потім виходять жваві, спраглі до всього, амбіційні дорослі (ніколи не розуміла, чому «амбіційність» - це погано. Наші викладачі з нальотом зневаги часто говорять: «Та! У них такі амбіції!»). Але як же заважає ця енергія вести урок!